Розум, що краде теперішнє...

Знову роздуми про сон свідомості — денний стан сну, у якому майже кожен перебуває більшу частину часу «неспання».

Укотре слухаючи музику, яка мені сподобалася, з несподіваним переходом посередині, я майже автоматично відзначив, що вона вже не «нова» й сприймається інакше, ніж уперше. Але що змінилося від першого прослуховування? Адже тоді звучання буквально привело мене в захват. Музика залишилася тією самою й досі прекрасна, але вже чогось бракує. Чому й чого саме? Коли сприйняття відбувається вперше, увага спрямована на теперішню мить. Фокус перебуває в самому центрі сприйняття. Зі збільшенням кількості прослуховувань розум накопичує ментальні відбитки звучання. Це означає, що під час сприйняття поточного фрагмента в розумі вже асоціативно спливає фрагмент, який ще не прозвучав. Це породжує відчуття передчуття або смакування майбутнього й переміщує слухача з теперішнього в майбутнє. А оскільки кожній людині набагато легше блукати подумки туди-сюди (з минулого в майбутнє й назад), вона упускає сам процес сприйняття, який завжди відбувається в теперішньому. Якби слухач завжди перебував у теперішньому, як, наприклад, просвітлений, усе, що він сприймає, завжди сприймалося б так само, як я сприйняв музику вперше. Коли внаслідок багаторазового прослуховування в розумі слухача з’являється найповніший ментальний відбиток, він уже майже не здатний перебувати в теперішньому, бо повертається до ототожнення з розумом, який оперує минулим і майбутнім та вже має всі прослухані фрагменти. Сприйняття інформації з теперішнього значно слабшає й тепер радше служить лише нагадуванням про те, що колись було сприйняте. Це і є сон свідомості. Те саме відбувається, коли ти в тисячний раз ідеш знайомою вулицею. Тоді більше немає потреби сприймати теперішнє — тепер воно використовується лише як нагадування (покажчик на минуле). І тоді знову сон свідомості… Слухаючи нову музику, яка переносить тебе в теперішнє, ти пов’язуєш свій стан (перебування в теперішній миті) із цією музикою. Бажаючи слухати її знову й знову, ти намагаєшся повернутися до стану, пережитого спочатку, але що далі, то більше результат залежить від тебе самого, ніж від того, що ти слухаєш. Навіть більше: те, що ти слухаєш, має дуже опосередкований стосунок до стану, якого ти щоразу прагнеш досягти. Та виходить так, що, оскільки розум не може осягнути природу цього стану, це «щось» завжди залишається «за кадром», а в «кадр» потрапляє лише покажчик, який колись привів тебе до бажаного стану, — музика (або щось інше з того, що розум здатний ухопити).
Теперішнє — природа сприйняття. Блукання мисленними конструкціями минулого й майбутнього — природа розуму. Той, хто перебуває в теперішньому, має все. Той, хто ототожнився з розумом, сам не знає, чого хоче, хоча він (точніше, розум, із яким він ототожнений), можливо, думає інакше.