Думки, що творять «я». (Або спроба дещо проілюструвати...)
Наведений нижче невеликий текст з’явився після того, як мені спала на думку цікава, на мій погляд, аналогія его з ілюзією кола, якого немає :)
Я мислю — отже, я існую. Ця фраза відома майже всім, але мало хто замислюється, хто саме те «я», яке мислить і яке існує. Хіба можна приймати за «я» тіло, яке породило цю думку? Хіба можна приймати за «я» саму цю думку? Те «я», образ якого народжується й підтримується думками, є его-я. Це его становить чітку ілюзію присутності когось, хто мислить і ухвалює рішення. Самі по собі думки не містять жодного «я», а є просто спостережуваними феноменами у свідомості (мал. 1). Але, завжди вибудувані певним чином, вони породжують ілюзію певного центру, який вважається тим, хто «думає» думки. Цей «мислитель» не має незалежного існування, адже сам він — лише ілюзія (ментальний образ себе). Причому майже відчутна на дотик і щільна через велику кількість думок, які обертаються навколо цього «мислителя» (мал. 2). Наприклад, на малюнку 2 добре видно, що чорне коло в центрі не має незалежного існування і є лише ілюзією кола, яка виникає завдяки чотирьом відрізкам, вибудуваним певним чином. Тут відрізки слугують аналогією думок, а ілюзія чорного кола в центрі — аналогією его. Думки, не сформовані в певній логічній залежності, самі по собі не створювали б его (мал. 1). Але формувати думки в певні структури людину з пелюшок учить її оточення — батьки й суспільство. Це відбувається саме тому, що вони самі є носіями тієї уявної структури (мал. 2), яка чітко проступає в усіх їхніх учинках і думках. Точка зору на будь-яке питання майже автоматично вибирається так, щоб здійснити прив’язку або фіксацію відносно «я». Хоч би що потрапляло в поле уваги, воно відразу проходить оцінку й займає позицію відносно «я».
Ці шаблони мислення й поведінки настільки глибокі, що майже неможливо просто так позбутися їх, навіть якби й захотілося. Людині, яка носить у собі чіткий образ его, часто важко побачити деякі речі. Наприклад, хоча б те, що цей образ — ілюзія, причому ілюзія, яка змушує індивіда працювати на підтримання самої себе. Логіка її оточення функціонує так, щоб постійно відтворювати свій образ у свідомості людини. Це навіть може бути схожим на вірус або хворобу, адже намагається підтримувати себе за будь-яку ціну, навіть створюючи страждання собі й усьому решті організму. На руйнування й деформацію образу его спрямовано безліч технік. Багато з них порушують схему й щільність циркуляції думок, унаслідок чого чіткість ілюзії его знижується (мал. 3). Цей стан часто називають «стоншеним» его. Тобто щільність ілюзії его падає настільки, що поступово може настати момент, після якого «автогенерація» нових структур его припиниться. Цю межу людина може відчувати як смертельну небезпеку або як втрату точки опори й падіння в безодню, де немає за що зачепитися (у переносному сенсі), коли все, що раніше мало значення, раптом знецінюється й відбувається глобальний зсув. Уявний центр, навколо якого все оберталося й навколо якого утворювалися та фіксувалися мисленні структури, просто перестає існувати. Ілюзія его згасає й помирає. Увага більше не скута думками й не обмежена. Зі свідомості зникла та пелена, яка затягувала весь видимий простір. Увесь світ бачиться іншим, бо зникло щось, що спотворювало й заломлювало.
І все ж усе написане вище — лише думки… :)
19.09.04